Мій батько обіймав посаду бургомістра в одинадцяти селах. Олімпійський чемпіон розповідає про життя свого рідного села під час окупації.
1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна, яка докорінно змінила життя мільйонів українців.
За пів року до своєї смерті, 92-річний олімпійський чемпіон з греко-римської боротьби на Іграх у Римі 1960 року Іван Богдан у відвертому інтерв'ю з Максимом Розенком поділився, чому його батько обіймав посаду бургомістра 11 сіл під час Другої світової війни, як німецький комендант захищав місцеву молодь від депортації до Німеччини і яким чином його батько уникнув сталінських репресій після повернення радянської влади у їхнє село Дмитро-Білівка.
Коли почалася війна, ми були впевнені, що радянська армія швидко розгромить німців, -- зізнавався Іван Гаврилович. -- Вважали, що війна не дійде до нашого села. Але вже через два місяці німці просунулися далі на схід від Дмитро-Білівки (село, де народився олімпійський чемпіон, розташоване в Миколаївській області -- прим. М.Р.). Нам пощастило: ми жили у віддаленому місці, куди після дощу ніхто не міг дістатися -- ні танки, ні машини. За всі три роки окупації ми майже не бачили німців. Був лише комендант, який оселився в школі. І нам з ним дуже пощастило. Ми його називали Петрашко, хоча насправді його звали Петер. Він забезпечував німецькі окупаційні частини продуктами і стежив за тим, щоб селяни вчасно сіяли і збирали врожай.
Богдан відкидає твердження, що німці відбирали у селян значну частину врожаю.
"Люди набирали зерна скільки завгодно, -- розповідає олімпійський чемпіон, -- Моя тітка мала надзвичайну жадібність і під час збору врожаю 1941 року заповнила пшеницею цілу кімнату до самого верху. Навесні, під вагою зерна, одна зі стін будинку не витримала -- з'явилися тріщини, через які почала висипатися пшениця."
Вважаю, німці навіть не могли собі уявити, наскільки плодюча українська земля. З одного гектара ми збирали до 60 тонн пшениці. А в 1941 році врожай був неймовірним — до 70 тонн зерна з гектара. Колгоспи не ліквідували, а лише перейменували на громадські господарства. Бригади розділили на "десятихатки", щоб кожна група мала рівну кількість коней і сільськогосподарського інвентарю.
Наразі в Дмитро-Білівці мешкає трохи понад 300 людей. У 1941 році населення села було вдвічі більшим.
"Було 142 двори в середньому по 5 чоловік, -- згадує Іван Гаврилович. -- У нас і на війну тоді не встигли мужиків забрати. Викликали і повезли на схід. Але німці до Дніпра вийшли раніше, ніж наші мобілізовані. В результаті селяни незабаром повернулися назад додому. Німці їх у полон не брали -- народ ні озброїти, ні одягати у військову форму не встигли.
Увесь період окупації селяни жили у своєму селі. Серед них був і мій батько, Гаврило Богдан, якого обрали бургомістром 11 сіл. Восени 1941 року селяни самостійно призначили його на цю посаду. До війни він очолював колгосп, був відомий і шанований. Хоча батько був неписьменним: міг написати "Богдан", але ось з "Гаврилом" виникали труднощі. Пам'ятаю, як він старанно ставив підпис, висовуючи язик від напруги. Проте мислив він чудово.
Богдан не вважає, що батько прислуговував німцям.
"Не німцям, а односельцям, -- категорично відповідає олімпійський чемпіон. -- Членом партії батько не був -- зате був розумною людиною. І коли прийшли німці, зайняв правильну позицію. У нас ніхто німцям не служив. Було п'ятеро поліцаїв -- наші хлопці з села. Ходили з карабінами, нікого з односельчан не чіпали. Навпаки, допомагали чим могли. Знали вони і про те, що в селі нелегально живуть наші колишні військовополонені. Але їх теж не чіпали.
У підпорядкуванні батька знаходилося 11 сіл, і до них регулярно надходили накази на відправлення молоді до Німеччини. Проте жодна людина так і не була відправлена. Допомагав батькові в цьому наш комендант. Він викликав батька, повідомляв про отримання рознарядки та вимагав відправити п’ятьох осіб з села, наголошуючи, що необхідно вибрати найкращих, оскільки начальство буде перевіряти. Потім хлопців відвозили в район.
Потім комендант уточнював час відправлення ешелону в Німеччину і сповіщав про це батька. Батя брав дві каністри самогону, пару пудів сала і відвозив коменданту. Той підходив до начальника конвою, віддавав йому ці гостинці і забирав наших хлопців та дівчат. Після говорив їм, мовляв, місяць вдома сидите, не висовуйте носа, а потім вже можете виходити на вулицю, говорите, що працювали на німців, рили окопи".
Батько ще збирав від жителів теплі речі -- нібито для німців. Але насправді для партизанів -- у наших краях діяв партизанський загін. Переправляв туди й продукти.
Навіть майже через вісім десятиліть Іван Гаврилович досі не може зрозуміти, чому німець-комендант поводився саме так.
"Ходив він у німецькій формі, але, кажучи по-спортивному, грав на нашому боці, -- згадує олімпійський чемпіон. -- Страшно любив наші народні пісні. Цю любов йому прищепили наші військовополонені в Першу світову -- він з ними спілкувався підлітком. До війни ми працювали всі суботи і дуже часто неділі. Але комендант розпорядився, щоб у суботу працювали тільки до другої години дня. І роздавав подарунки селянам -- горілку. Його родич працював комендантом Кіровоградського пивзаводу, він йому "казенку" і передавав.
Пам'ятаю, як святкували з ним завершення збору врожаю та справляли весілля. Молодь зверталася до коменданта, і він давав розпорядження: як весільний подарунок видавати обом сторонам — і нареченому, і нареченій — по 10 тонн цукрових буряків на самогон та компот. Його запрошували на всі весілля, і він завжди вимагав співати його улюблені народні пісні. Іноді, коли вип'є, навіть сльозу пустить. Загалом він був дуже схожий на наших чоловіків. Випити ніколи не відмовлявся. Коли нап'ється, його на тачці відвозили до комендатури, де він відсипався, а потім знову приходив посидіти. Жодної охорони у нього не було — він сам по селу ходив, і ніхто навіть не думав зробити йому щось погане.
Цікаво, але німецький комендант уникав своїх співвітчизників.
"З району інколи приїжджали німці у чорній формі, можливо, есесівці, – розповідав Богдан. – Комендант намагався уникати зустрічей з ними! Шкільна будівля розташовувалася на околиці села, і коменданта завжди попереджали про приїзд співвітчизників. Він заздалегідь дав вказівку: якщо з'являються німці, повідомляти, що його немає. Як тільки непрохані гості наближалися, він через задні двері виходив на сусідню вулицю і зникав".
Іван Гаврилович розповів, що з приходом Червоної армії суворі репресії оминуло його батька і зачепили тільки односельців, які служили поліцаями.
На мою думку, з поліцаїв нікого не розстріляли, - зауважує Богдан. - Деяких відправили на відбудову зруйнованого Донбасу, іншим присудили 10 років таборів. Цікаво, що через роки деякі з цих хлопців повернулися додому з великою сумою грошей. Швидко побудували гарні будинки і без проблем почали жити, як і раніше. А батькові пощастило. У нього був друг дитинства - Федот Совгиря, який працював в НКВС. До війни він керував Чернігівським відділенням, а після нападу німців очолив диверсійну групу. Разом з цією групою пройшов усю Білорусь і Західну Україну. Дійшов до нашого села і, хоча у нього там жили три сестри, одразу попрямував не до них, а до батька.
Пам'ятаю, як вони при зустрічі обнялися та розцілувалися. Федот залишався у нас понад місяць. Одного разу до нашого дому увірвалися поліцаї з німцем на чолі. Я грав у карти з племінником Совгирі, а батько з Федотом сиділи за столом. Мене вразило самовладання батька — він навіть бровою не повів. Налив поліцаям горілки, вони випили, закусили й одразу поїхали. Проте через кілька днів у селі почали ширитися чутки, що повернувся Совгиря. Незабаром Федот залишив село. Коли Дмитро-Білівку звільнили, до районного НКВС надійшов лист від Совгирі на захист батька, в якому стверджувалося, що Гаврило Богдан на посаді бургомістра діяв виключно в інтересах радянської влади.
Батько самостійно вирушив до районного відділу НКВС. Там йому повідомили, що багато про нього знають, зокрема про його діяльність під час окупації. Сказали, що можуть залучити його лише як свідка. Незабаром батька на рік мобілізували для відновлення Донбасу. У село він повернувся наприкінці війни. Щойно прибув, його одразу ж обрали головою колгоспу на зборах, але в районі зазначили, що ця кандидатура не підходить.
У зимові місяці 1945 року Іван Гаврилович отримав повістку до армії.
"На фронт встигли відправити хлопців, що народилися в 1927 році, -- згадує олімпійський чемпіон. -- Нашу групу, 1928 року народження, забрали взимку. Ми пройшли "учебку", і в травні 1945 року повинні були вирушити на фронт. Але війна закінчилася, і нас відправили додому. Мене призвали в армію в 1948 році. Саме там, у 20 років, я вперше познайомився з греко-римською боротьбою".
Особова справа:
Іван Богдан, який з'явився на світ 29 лютого 1928 року в селі Дмитро-Білівка Миколаївської області, є видатним спортивним майстром, відзначеним званням заслуженого майстра спорту у греко-римській боротьбі. Він здобув олімпійське золото на Іграх у Римі 1960 року у важкій ваговій категорії. Крім цього, Богдан двічі ставав чемпіоном світу (1958, 1961) і тричі вигравав першість СРСР (1958, 1959, 1961).
Відійшов у вічність 25 грудня 2020 року.
З 2010 року в Миколаєві проводиться турнір на призи олімпійського чемпіона Івана Богдана.
