КАС ВС выразил свою точку зрения относительно применения к отчиму специфической нормы законодательства о мобилизации.

В Пятом апелляционном административном суде была представлена позиция Кассационного административного суда Верховного Суда относительно применения к отчимам норм абзаца 6 части 1 статьи 23 Закона Украины "О мобилизационной подготовке и мобилизации".

КАС ВС указал, что правовое регулирование отношений между государством и гражданами Украины в связи с исполнением ими конституционной обязанности по защите Отечества, независимости и территориальной целостности Украины, а также общие основы прохождения в Украине военной службы определяет ЗУ от 25.03.1992 года "О мобилизационной подготовке и мобилизации" № 2232-ХІІ.

За обставин даної справи, у якості правової підстави для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації позивач зазначив абз. 6 ч. 1 ст. 23 Закону № 2232-ХІІ (жінки та чоловіки, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, які виховують дитину з інвалідністю віком до 18 років). Так, відповідно до вищезазначеної норми не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, які виховують дитину з інвалідністю віком до 18 років.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 141 Сімейного кодексу України, мати і батько мають однакові права та обов'язки по відношенню до своєї дитини, незалежно від того, чи були вони в шлюбі. Розірвання шлюбу між батьками або їхнє окреме проживання з дитиною не змінює їхніх прав і не звільняє від обов'язків, за винятком випадків, зазначених у частині 5 статті 157 цього Кодексу. Той з батьків, який живе окремо, зобов'язаний брати активну участь у вихованні дитини і має право на особисте спілкування з нею (частина 2 статті 157 СК України). Згідно з частиною 1 статті 260 СК України, якщо мачуха або вітчим спільно проживають з малолітніми або неповнолітніми дітьми, вони також мають право брати участь у їхньому вихованні.

Одночасно, загальний механізм реалізації сімейних прав і обов'язків описаний у статтях 14 і 15 Сімейного кодексу України. Верховний Суд підкреслив, що сімейні права мають тісний зв'язок з особистістю, тому їх не можна передавати іншим особам.

Згідно з аналізом наведених норм, Верховний Суд підкреслив, що вітчим, будучи в шлюбі з матір'ю неповнолітньої дитини з інвалідністю, має право брати участь у її вихованні (за умови, що вони проживають разом як одна сім'я). Водночас відповідно до розділів Сімейного кодексу України, обов'язок виховання цієї дитини покладається, зокрема, на її батька.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що відповідно до положень ч. 2 ст. 157 Сімейного кодексу України, обов'язок щодо виховання дитини з інвалідністю покладено на її батька. Водночас, згідно з ч. 1 ст. 260 цього ж кодексу, вітчим має можливість реалізувати свої права на добровільних засадах. Таким чином, немає достатніх підстав вважати, що на вітчима в даних обставинах поширюються норми абзацу 6 ч. 1 ст. 23 Закону № 2232-ХІІ.

Переглянути постанову КАС ВС №160/17962/23 можна за цим посиланням.