Станьте на захист України, друзі (Рух)! Відзначаємо 35 років із моменту заснування Народного Руху України.
ФОТО: ВАЛЕРІЙ СОЛОВЙОВ, RATAU/UKRIFORM
Після завершення Установчого З'їзду Руху, який тривав три дні у приміщенні Політехнічного, на той час Інституту, делегати та запрошені вирішили відвідати пам'ятник Тарасу Шевченку, розташований поблизу червоного корпусу Університету.
Коли вийшли на вулицю було вже темно і по-осінньому прохолодно. Поки формувалася колона на чолі з новообраним керівництвом, стало помітно що в темних підворотнях хтось пробує сховатися, але так щоб його зауважили...
Це були частини столичної міліції, які протягом усіх днів З'їзду оточували Політехнічний університет, очікуючи на наказ. Наказ: затримувати у воронках чи дати можливість ще поспілкуватися.
Ідея відвідати Кобзаря виникла раптово і несподівано як для президії З'їзду, так і для КГБ, яке протягом усіх цих днів «завзято працювало», фіксуючи бесіди в кулуарах та на трибуні, а також намагаючись встановити особи майже всіх присутніх.
Ясно, що тодішнє комуністично-кагебістьке керівництво України зовсім не хотіло допустити щоб багатотисячний натовп по Проспекту, тоді ще Перемоги, під синьо-жовтими, а де й інде червоно-чорними знаменами пройшов центральними районними столиці України.
Раптово правоохоронці почали стрімко залишати затишні куточки, намагаючись заблокувати колоні активістів шлях з парку на проїжджу частину Брест-Литовського... Проте ми не зупинялися і продовжували йти вперед. І в один момент здавалося, що зіткнення з поліцією вже неминуче.
Та в останню мить менти розступились...
І члени тільки що проголошеного Народного Руху України, вже не "за Перебудову", як написали було ще в проекті Статуту, вийшли на пряму дорогу до Кобзаря.
Значно пізніше, під час бесіди з Дмитром Васильовичем Павличком, який обіймав посаду голови Товариства Української Мови на час Рухівського З'їзду, а також з Іваном Федоровичем Драчем, новообраним Головою НРУ, у приміщенні Української Всесвітньої Координаційної Ради, що розташована неподалік від пам'ятника Тарасу, згадували про той вечірній похід неділі, 10 вересня 1989 року.
Павличко сказав: "Я був переконаний, що тоді почнуть нас бити кийками й вантажити по воронках". Драч помовчав, але виглядало що погоджується з колегою.
А я, на час проведення того З'їзду - ще молодий вчитель англійської мови з села Гнідин Бориспільського району, де на зборах трудового колективу школи було створено перший офіційний осередок Народного Руху України на Київщині, їм відповів, що достеменно був тоді переконаним - ніяка вже міліція, КГБ чи Щербицький нас не зупинять на шляху до Кобзаря і Незалежності.
І не лише тому, що нас було більше, а через те, що ми, натхненні енергією "Козацького Маршу" сліпого бандуриста Євгена Адамцева, виявилися сильнішими, адже на нашому боці була Правда.
У цих двох перспективах стосовно питань: "запровадять-не запровадять арешти", "завдадуть-не завдадуть удару", "дозволять-не дозволять" - представників різних поколінь, середовищ і особистостей, які стали основою Руху у ті "три дні вересня 1989 року", виявлялася як сила, так і вразливість. Це пояснює, чому перший масовий громадсько-політичний Рух України в кінці ХХ століття набув такої популярності, а також ті труднощі, з якими він згодом зіткнувся.
Обдаровані українські поети Іван Драч та Дмитро Павличко, які в той час були членами КПРС, пережили особисті переслідування з боку режиму. Однак, завдяки своїй співпраці з цим режимом, вони отримували певні вигоди та привілеї. У них був страх.
Молоді безпартійні активісти, подібні до мене, черпали натхнення з прикладів героїв національно-визвольних змагань середини ХХ століття, а також з історій політичних в'язнів, які теж були присутні на З'їзді. Ми не знали страху, натомість у нас була глибока віра в здобуття Україною незалежності, незважаючи на складні умови, що панували на території Радянського Союзу в той час.
Так, в проекті Статуту Народного Руху України було написано не лише, що він "за перебудову", але й визнавалась керівна роль компартії - проти чого категорично виступала й переважна більшість прихильників організації що творилась та і більшість делегатів Установчого З'їзду.
Враження наймолодшого делегата від Установчого з'їзду Руху.
Під час свого виступу на відкритті З'їзду рухівців патріарх української радянської літератури Олесь Гончар заявив: "Друзі! Ми різні, кожен із нас унікальний, але нас єднає спільна мета - створення правової держави, оновленої федерації, Союзу, з якого ніхто не захоче піти".
А голова організаційного комітету по проведенню з'їзду Народного руху України за перебудову, голова Київської координаційної ради Народного руху України за перебудову, народний депутат СРСР Володимир Яворівський, заступником якого мене було обрано по Київській області, в своєму пафосному виступі заявляв, що ми "націоналісти, бо хочемо все мати", але "саме комуністи, недоцьковані, не пересадженні до тюрем, не загнані в психушки українські письменники заснували Народний Рух України за перебудову".
Так двоїстість природи Руху проявляється в тому, що в одному залі Політехнічного Інституту знаходились і Леонід Кравчук - член ЦК компартії УРСР, секретар з питань ідеології, тої партії, в задачі якої входило жорстко поборювати український націоналізм, і Мелетій Семенюк - бандерівець, упівець на чиєму рахунку був не один ліквідований комуняка.
Проте обидва були українцями, походженням з Волині, і вже за два роки почали активно працювати над створенням незалежної Української Держави: один став першим всенародно обраним Президентом України, а інший очолив обласну організацію Конгресу Українських Націоналістів та Волинське Братство вояків ОУН-УПА.
Вже у день відкриття стало зрозуміло що компартійна номенклатура та її цебер КГБ не відмовляється взяти під цілковитий контроль першу легальну патріотичну, демократичну та антиімперську організацію, яка твориться.
Це виявилося як у просуванні власної агентури в новостворений Рух, так і у створенні, якщо можна так сказати, фейкових делегацій від регіональних або, як тоді їх називали, крайових організацій НРУ. Оскільки вони не змогли завадити проведенню цього З'їзду, то вирішили взяти на себе керівництво цим процесом.
Безперечно, ключову роль у формуванні НРУ зіграла українська інтелігенція, особливо літератори з Києва.
Масові народні рухи чи фронти вже тоді існували в балтійських республіках союзу та на Кавказі. З радіоприймачів та телебачення вже лунали гострополемічні дебати на сесії Верховної Ради СРСР. В Україні ж - продовжувався застій. Звичайно, деінде появлялись легальні групи вчорашніх політв'язнів чи інших неформалів, але вони не були масовими.
На загал квазіреспубліканському режиму, на чолі з незмінним Щербицьким вдавалось протидіяти буть-яким спробам демократизації, навіть в рамках оголошеної Горбачовим в Москві "Перебудови".
Під час візиту Михайла Горбачова до Києва, київські письменники, які стали ініціаторами створення Руху, змогли висловити свої скарги генеральному секретарю щодо місцевого компартійного керівництва. Вони передали йому листа, в якому, зокрема, йшлося про те, що діяльність компартійного апарату в Україні заважає формуванню організації, метою якої є підтримка проголошених самим Горбачовим реформ "Перебудови" та принципу Гласності.
Звернення до Горбачова мало ефект, адже з'їзд було дозволено провести. Присутність у актовій залі Політехнічного інституту секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань Леоніда Макаровича Кравчука свідчила про своєрідне "благословення" з боку керівництва.
На мою думку, саме участь Кравчука у Рухівському з'їзді стала вирішальним фактором, який допоміг йому стати першим президентом України, обраним народом.
Натомість Щербицький, котрий всіма силами роками протидіяв елементарним проявам українськості в УРСР і перешкоджав проведенню Рухівського з'їзду, зовсім скоро був усунутим зі своєї посади. Незабаром він помер в урядовій лікарні у Феофанії, що спричинило навіть хвилю чуток про його самогубство.
Хоча про дні Установчого Рухівського З'їзду написано та показано чимало, інформації про динамічний і часом драматичний процес підготовки та розвитку структур організації, яка прагнула стати альтернативою КПРС, залишається вкрай обмаль.
Як зазначав В'ячеслав Брюховецький, який згодом став засновником та Почесним Президентом Києво-Могилянської Академії, у досить популярному на той час виданні "Вечірній Київ" від 11 квітня 1989 року:
За ініціативою кількох груп робітників та представників академічних установ, 18 березня 1989 року в Києві відбулася зустріч, на якій зібралися представники ініціативних груп з міста та області. Мета цього заходу полягала в обговоренні важливості створення Народного руху України за перебудову. У нараді взяли участь більше ста учасників, які представляли сімдесят одну групу підтримки руху, включаючи робітничі та колгоспні колективи, університети, науково-дослідні інститути, творчі об'єднання, засоби масової інформації, видавництва та громадські організації.
Обрано Координаційну раду ініціативних груп, в завдання якої входить:
Координаційна рада складається з сорока представників ініціативних груп з Києва та його околиць. Серед цих осіб можна знайти голову Українського філософського товариства, доктора філософських наук М. Поповича, слюсаря Київського метрополітену А. Козака, математика та академіка АН УРСР А. Скорохода, а також співробітників Головної астрономічної обсерваторії АН УРСР Л. Шульмана і Інституту колоїдної хімії та хімії води АН УРСР М. Жарких. До складу ради входять також машиніст тепловоза Є. Гуля, робітник заводу "Ленінська кузня" В. Кравченко, член правління обухівської організації "Народний рух України за перебудову" В. Кулінич, перший секретар правління Київської організації Спілки письменників СРСР І. Драч, представник товариства "Меморіал" Л. Танюк, токар заводу "Радіовимірювач" О. Гармідер, працівник Броварського заводу пластмас В. Середа, начальник сектору інституту "Діпросільмаш" В. Семаш, член групи "Народна спілка сприяння перебудові", кандидат історичних наук О. Гарань, співробітник інституту фізики АН УРСР П. Голод, учитель Гнідинської середньої школи М. Ратушний, працівник ВО "Комуніст" С. Горбач, а також представник УкрНДІ "Агропроект" С. Вівчарик та інші.
У складі Координаційної ради створено бюро з черговими головами. Першим, хто взяв на себе обов'язки голови, став доктор філософії Мирослав Попович.
Я наводжу цю довгу цитату з тодішньої "Вечірки" не випадково, адже прагну продемонструвати, хто саме увійшов до складу Координаційної Ради. Ця рада стала основою Оргкомітету, відповідального за проведення Установчого З'їзду Руху, і важливо зазначити, як за своїм складом, так і за напрямом діяльності.
Для українських літераторів та письменників було важливо підтвердити, що ідея організації, статут і програма якої були розроблені ними, отримують підтримку від широких верств суспільства: не тільки від інтелігенції, а й від робітників та селян. І це дійсно відповідало дійсності.
35 річниця Установчого з'їзду Народного Руху
Пам'ятаю, як я, відповідальний за розвиток осередків руху в Київській області, зокрема в Бориспільському районі, часто відвідував різні містечка та села. Я організовував зустрічі в школах, трудових колективах, а нерідко проводив відкриті мітинги в людних місцях.
Широкий загал проявляв зацікавлення до Руху, що творився, вбачаючи в ньому альтернативу до компартійної монополії, яка всім остогидла - особливо після приховування правди про страшні наслідки Чорнобильської катастрофи, що відбулася в 1986 році, вже в часи проголошеної Москвою "Перебудови" і Гласності.
Для Києва та його околиць ці проблеми залишалися надзвичайно важливими навіть наприкінці 1989 року. Причини катастрофи продовжували замовчуватись, а ситуація із захворюваннями, викликаними аварією, залишалася під грифом секретності.
Та що найогидніше: пошкоджені, але не зруйновані реактори Чорнобильської атомної електростанції імені Леніна продовжували працювати, даючи не лише електроенергію, а й валюту для Союзного центру.
Чорнобильська трагедія підкреслила для України важливість не лише екологічних питань, але й знову привернула увагу до потреби в економічній, господарській та політичній автономії від імперської Москви.
І Рух, як організація, що формувалася, дедалі впевненіше і сміливіше порушував питання про досягнення повної незалежності України та відновлення її державності.
Цю позицію переважно підтримували представники руху з низів, молодіжні організації, політичні в'язні та учасники національно-визвольних змагань українців у середині двадцятого століття на західних територіях України.
Два потоки "поміркований" та "самостійницький" довгий час мирно співіснували Русі, коли він позиціонував себе як громадсько-політична організація без чіткої партійної прив'язки.
Попри те, що з моменту публікації проектів Програми і Статуту Народного Руху за Перебудову 16 лютого 1989 року в газеті "Літературна Україна" минуло чимало часу, цей проміжок не пройшов безслідно. Було здійснено масштабну агітаційно-роз'яснювальну та організаційну діяльність, яка охопила всі куточки України.
На околицях боротьба з компартійною номенклатурою та кагебістськими агентами була вкрай жорстокою: активісти піддавалися переслідуванням, а іноді й фізичному насильству, їх усували з посад, а їхні сім'ї страждали від цькувань і часто розпадалися.
Проте існує вислів: "неможливо спинити ідею, чий час вже прийшов".
Після проведення Установчого З'їзду Руху сталися події, які вразили не тільки столицю, а й усю Україну.
18-19 листопада 1989 року відбулось повернення в Україну та перепоховання на Байковому кладовищі трун з прахом Стуса, Литвина й Тихого - українських політв'язнів замордованих в комуністичному Гулазі.
З 17 по 24 вересня в Чернівцях відбудеться фестиваль "Червона Рута", який став яскравим явищем у світі української музики та культури.
Після багаторічної заборони, Національний Гімн "Ще не вмерла Україна" нарешті зазвучав на повний голос, підхоплений тисячами людей.
21 січня 1990 року Рухом було організовано масштабний "живий ланцюг", який об'єднав Київ і Львів у святкуванні річниці проголошення Дня Злуки між Українською Народною Республікою та Західноукраїнською Народною Республікою.
У серпні 1990 року відбулася величезна хода, присвячена 500-річчю заснування Запорізького Козацтва. На Хортиці, що колись була козацькою столицею, зібралося понад 500 тисяч українців. В цей же період, зусиллями Київського Руху, ми організували акцію "Дзвін-90", під час якої сім маршрутів об'єднали паломників у ході з Києва до Канева, до Чернечої Гори.
Це лише невеликий перелік організованих рухівцями акцій, що мали загальноукраїнський резонанс і в котрих взяли участь не тисячі, а сотні тисяч мешканців України.
Цей Рух вже не могли зупини ніяке КГБ і ніяка міліція. Рух ставав масовим і по-справжньому Народним. Відчуття, коли на твоїх очах постає Нація, й на руїнах імперії, що валиться, постає обрис Вільної України - не можу забути і через 35 років.
А ще коли ти є не лише свідком, а й активним учасником всього того, а почасти й організатором тих чи інших акцій - це переповнює моє серце хвилюванням та гордістю і сьогодні!
9-го лютого 1990 року Рух було, нарешті, зареєстровано як громадсько-політичну організацію, з набуття ним статусу юридичної особи.
Правда, взяти участь у виборах до Верховної Ради ще УРСР 4-го березня 1990 року, рухівцям доводилось або самовисуванцями або кандидатами від Товариства Української Мови. А багато так і не змогли зареєструватися. Це був також спосіб протидії й недопущення нової громадсько-політичної сили до влади в Україні.
На завершення розмови
"Рятуйте Україну, хлопці!", - так закінчив свій виступ сивий дідусь з Борисполя на велелюдному мітингу, що ми, молоді рухівці Бориспільського району, організували під час встановлення хреста на місці поховання автора Національного Гімну України Павла Чубинського в січні 1990 року.
Місце, завдяки старим фотографіям, свідченням місцевих мешканців та дослідженню літературознавця Дмитра Чередниченка ми визначили точно, шкода що місцева влада при пізнішій реконструкції території Книшового кладовища не зберегла ані хреста, ані могили.
Ці самі слова згодом стали для мене своєрідним імперативом, орієнтиром і програмою наших дій у русі: рятувати Україну в межах її території!
Оскільки її тут залишалося зовсім небагато, вона відчувала себе гнаною та приниженою на своїй рідній землі.
